Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, мистецтвознавець:
— Україна — дуже цікава країна. З особливого боку. Йдеться про те, що вона впродовж століть, а зокрема, у столітті минулому, нагромадила величезну кількість різної, як кажуть розумні люди, міфології, а взагалі-то — неправди. У цьому завинили не лише ті, у чиїх руках була наша країна, а серед іншого й ті, хто був у літературі і гуманнітарній сфері загалом. Так от, для мене Ліна Костенко — явище, альтернативне отій неправді. Відверто кажучи, це — унікально. І не тільки в українській літературі, а й у світовій. Нічого не поробиш. Великі «патрони» могли спіткнутися і сказати неправду. Ліна Василівна завжди говорила тільки правду. Я маю на увазі її як Поета і громадянина. Дивлячись на це саме унікальне явище, згадуєш славнозвісні Шевченкові слова: «Ми просто йшли. У нас нема зерна неправди за собою». Ліна Костенко цілком може бути співавтором цих вагомих слів.
Атена ПАШКО, поетеса:
— З Ліною Костенко ми живемо майже поруч. Бачимося не часто, але відчуваю, що перебуваємо на одній «хвилі». Думаючи про неї, я завжди згадую рядки мого доброго приятеля Володимира Іванишина, талановитого видатного літературознавця, скатованого на смерть тоталітарною системою у 80-х роках: «Буває, що земля гомонить, і тоді до неї поспішають полководці; буває, що земля тріскає від спраглості, як від розпуки, в очікуванні солоного поту хлібороба. Та буває, землю проймає біль. Тихий, мовчазний, довгий. І тоді до неї приходять поети — щоб перелити той біль у вічну енергію слова». Це писалося про Стефаника, хоча такою ж мірою стосується і Лесі Українки, і Олени Теліги, і Ліни Костенко — знакових постатей своїх епох, які приходили до українців дуже вчасно, долаючи енергією слова морок доби, даруючи духовне просвітління.
Екзистенційно моя Ліна — то роки репресії української інтелігенції: збірка «Над берегами вічної ріки» (1977 рік), «Маруся Чурай» (1979 рік). Поезія Ліни Костенко сприймалася більше, ніж талановита лірика чи високомистецький історичний роман у віршах. Тут йшлося безпосередньо про нас, про наш моральний вибір, про арешти і судилища, про шляхетність одних і ницість інших. На побачення з ув’язненим чоловіком В’ячеславом Чорноволом я їхала із виданою Ліниною збіркою, у листах до нього переписувала цілі розділи з «Марусі Чурай». І не лише я так чинила.
Поезія Ліни Костенко в часи безвір’я повертала людям віру у слово, повертала такі поняття як гідність, національна честь, самоповага, додавала впевненості й надії. Вона сама своїм життям, своєю поведінкою була і залишається прикладом нонконформізму і безстрашності. Многая літа!
Ярослав ЯЦКІВ, академік НАН України, голова Українського міжнародного комітету з питань науки і культури при Національній академії наук України:
— Мені випала велика честь особисто познайомитись з Ліною Костенко в листопаді 1999 року, коли Український міжнародний комітет з питань науки і культури при Національній академії наук України, який я очолював, запросив її виступити в київському міському Будинку вчителя на засіданні «Елітарної світлиці» з проблем збереження культурної спадщини українського народу в Чорнобильській зоні. На нашу думку, поетичні рядки «...Як страшно оре історичний плуг! Які скарби були, були і зникли! В глухі часи загострюється слух, В епоху гласності усі до всього звикли...» співзвучні темі, що обговорювалась.
Уявіть собі картину. Засідання світлиці 3 листопада 1999 р... Великий конференц-зал Будинку вчителя — і партер, і балкон (а це — понад 500 місць!) — повний-повнісінький, а народ все прибуває та прибуває... Ось уже і східці всі зайняті, не те що сісти, стати ніде... Кількість слухачів сягала допустимих норм пожежної безпеки, і довелось з вибаченнями зачинити вхідні двері Будинку вчителя. В той день багато людей, які прагнули зустрічі з Ліною Костенко, на жаль, залишились поза межами зали. Сама зустріч та розмова були надзвичайно цікавими. Не хочеться вживати штампів або «заїжджених слів», але виступ Ліни Василівни — відвертий, чесний, жорсткий, не компліментарний, без намагання сподобатись та догодити слухачам — сприймався так, як подих свіжого вітру знесиленим чи ковток холодної чистої джерельної води спраглим... А в кінці вечора Ліна Василівна на численні прохання почитала свої нові поезії — і якось дуже зворушливо було бачити, як вона перегортає листочки паперу з написаними від руки віршами.
У 2000—2001 рр., коли я працював у Міністерстві освіти та науки України, то намагався допомогти їй та її «команді» врятувати самобутні скарби народного побуту Чорнобильської зони.
Ця особлива жінка та її соратники здійснили майже неможливе — зібрали цілу колекцію «чорнобильських реліквій». І ось, пишучи ці рядки сьогодні, я з сумом дізнаюся, що ця унікальна колекція знову під загрозою втрати.
Ольга БОГОМОЛЕЦЬ, головний лікар Клініки лазерної медицини Інституту дерматокосметології, бард:
— Ліна Костенко є для мене взірцем, ідеалом та індикатором духовної чистоти мого життя. Але, щоб говорити про цю особистість, вищесказаного буде замало. Я дуже часто вимірюю свої вчинки, розмірковуючи про те, як би вона повелася у тій чи iншiй ситуації. І це дає мені змогу залишатись в ладу зі своїм сумлінням.
Ще на початку 80-х років мені до рук потрапила її велика книжка, як зараз пам’ятаю, — в синій обкладинці, — книжка з її лірикою. І коли я навмання її відкрила, натрапила на вірш «Осінній день». Прочитавши його, збагнула, що це — зовсім не вірш, а пісня. То й була перша пісня, яку я написала в своєму житті. Точніше, не я її написала, а мені просто вдалося підслухати ту музику, яку заклала Ліна Василівна в тій своїй поезії. Після того було ще багато пісень на її вірші. Було багато перемог на конкурсах авторського романсу, як українських, так і міжнародних. І всі ці перемоги стали можливими саме тому, що лірика Ліни Костенко пробудила в мені таку музику. Потім було особисте знайомство з поетесою. Для мене є великою честю, що вона приходить на мої концерти і що я маю можливість з нею спілкуватись.
Ліна Костенко — особистість, яка не дає мені схибити в житті, особливо коли починаєш займатись громадською і політичною діяльністю (інколи буває дуже непросто чинити по совісті, а не за прийнятими канонами). А те, що я й досі пишу пісні на вірші Ліни Костенко, свідчить, що моя душа і совість знаходяться в абсолютній гармонії із її творчістю.
Від щирого серця я хочу побажати Ліні Василівні міцного здоров’я та подальшої творчої наснаги!
Іван ДЗЮБА, академік:
— Вже перші поетичні збірки Ліни Костенко засвідчили прихід в українську літературу надзвичайно сильної поетичної особистості. Органічна відстороненість від імпульсів суєтної «злободенності», а натомість чутливе сприйняття й переживання великих моральних і громадянських проблем та запитів доби, природність і чистота ліричного світу, культура письма, незалежність голосу і виразно вгадувана масштабність творчої особистості — зразу привернули увагу читачів. І ця пристрасна й ревна увага не полишає її вже півстоліття, знаходячи в ній високе розуміння.
Тривожно-напружений світ нашої сучасності в поезії Ліни Костенко позначений печаттю неповторного індивідуального переживання. Це слова долі, а не біографії. А доля говорить мовою вічних універсалій буття і духу людського. Тут — безмежність особистості, яка твориться і твориться, триває і триває, міниться і міниться, утверджує себе в духовному розростанні. Тут — непідлеглість творчості перед випробуваннями долі або підступами прозаїчніших сил і філософські питання буття, і психологічні нюанси щоденності. Тут — і характерна для Ліни Костенко (рідкісна в наш час переходів внутрішнього сум’яття у внутрішню розшматованість) апологія цільності й волі бути собою. Всі ці й інші духовні «стратегеми» обростають тонкими варіаціями в безлічі іскрометних контактів із течією сучасного життя.
Для Ліни Костенко література, мистецтво — найчутливіший нерв суспільного організму. Та структура, що вловлює всі його флюїди, але водночас і впливає на його здоров’я або недуги. Найбільша її тривога: чи буде Україна адекватно відтворена у неминущому Слові? «Бо лиш погрози, явлені у Слові // достойно можуть жити на землі». Цьому історія дала безліч прикладів. Тож Ліна Костенко пише «Велику книгу нашого народу» — і своєю лірикою, і поетичним епосом, і поетичною драмою, і публіцистикою. А оскільки від неї ждуть ще нового й нового Слова, — то воно, я певен, гряде
Лариса КАДИРОВА, народна артистка України:
— Я щаслива, що маю можливість спілкуватися з Ліною Костенко. Я прожила довге життя, але повсякчас у неї вчуся. Вчуся розумінню людей, стилістики поведінки у спілкуванні... Вона для мене духовний камертон.
Я люблю поезію Ліни Василівни за летючість. Ліна Василівна настільки вміло формує думку: вона у неї виходить глибинною, мудрою, тактовною і у той же час оформлена простими словами, легко лягає на душу. «Буває часом сліпну від краси. Спиняюся, не знаю, що воно за диво...» Ці рядки читає мій сват-священик, коли молоді стають на рушник. Вони звучать як побажання любити цю землю, по якій ходиш, людей навколо...
Коли я бачу, що мій студентський курс може збагнути поезію Ліни Костенко, прилучаю студентів до неї. Так з’явилася композиція за романом у віршах «Маруся Чурай», де діють лірична, драматична, співуча, любляча... Маруся. Їх було сім. І в цьому була багатогранність звучання української жінки.
Коли читаю Ліну Костенко, Лесю Українку, Тараса Шевченка, Івана Франка, то тим самим збагачуюся. Люблю показувати Ліні Василівній те, що виношу на люди. Вона, не знаючи таємниць театрального буття, тонко їх відчуває і влучно викристалізовує недоречності.
Ми знайомі з Ліною Василівною давно. Я ще грала у Львівському театрі імені Марії Заньковецької. Відтоді оця ниточка нашого спілкування для мене дуже дорога. Тією ниткою можна вишивати надзвичайно тонкі інтелектуальні візерунки, думки, емоції.
В’ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ, почесний президент Києво-Могилянької академії:
— Поету дано безжально й пророче чути істину серцем, коли інші навіть ні про що не здогадуються. Можна написати літературознавчу розвідку, досліджуючи, як Ліна Костенко окреслює домінанти часу самою плоттю свого опуклого художнього світу. Образна тканина її поезії «матеріалізується» афористичними проникненнями в сутність явищ. Як боязко ми стогнали свого часу від таки реальної комуністично-соцреалістичної цензури, а поетеса просто заявила: «Шукайте цензора в собі». І не лише проголосила цей принцип, а прийняла його як невідхильний творчий і моральний постулат. А згодом, гордовито обминувши тих-таки реальних цензорів-невігласів, вустами мандрівного дяка поставила діагноз:
Усе комусь щось п ишуть на догоду
та чечевиці хочуть, як Ісав.
Згадаймо й часи ближчі, коли ми ледь не бенкетували омріяною свободою, яка переродилася нині у вседозволеність, нице розкошування людців безталанних і захланних. Людців, для яких не існує понять співчуття й справедливості, мук творчості й сумління. Лише вигода (байдуже, яка!), і то негайно і з якнайбільшою вигодою! Поетеса ж попередила: «Гряде неоцинізм — я в ньому не існую». Й завмерла трепетним болем...
Не знаю, чи то найкращий спосіб поборювати новітню чуму душевної аморальності, проте це — рішення Ліни Костенко. І я його поважаю.
...Але й прикро мені в задовгому чеканні нових творів письменниці, її поезії, її прози. Це вже перетворилося в тривожне очікування, часом аж ніби безнадійне. Гидко, коли навколо стільки обкурених бузинним табачком моральних покручів, тих чорних круків, що марять мертвеччиною. Але, Ліно Василівно, кінь живий, отой, що і копитом цокає, і тонко вухами пряде, і скаче алюром по білому-білому полю.
Від своїх студентських років як заклинання повторюю і повторюю: «Ще ви, чорні, передохнете, доки кінь цей упаде...»
Ярослава Франческа БАРБ’ЄРІ:
— Дорога Мамо Ліночко!
Це Слава Тебе вітає! Знай завжди, що я Тебе люблю і що думки про Тебе і всі наші з Тобою і веселі, і сумні спогади живуть у моєму серці — і тоді, коли я була маленьким колобком, і зараз, коли я вже тінейджер. Ти поселила в моїх генах любов: любов до справжнього, любов до слова. Це безцінний дар, і я дякую Тобі, що Ти є.
Я починала Тебе читати з того «застудженого соловейка», який «лежить під пледом» і «п’є гарячий чай із медом». У моїх думках завжди літатиме той соловейко, я з ним разом мріятиму і шукатиму істину. Дякую, що Ти завжди поруч і що Ти дала крила цьому неслухняному тінейджеру, який Тебе так сильно любить.
Як «душа тисячоліть шукає себе в слові», так я тепер, вже пишучи своє, шукаю «непередбачені слова». І хочу почути, як ці слова «Хтось диктує з-понад світу», — у тому Твоєму Всесвіті, який також і мій Всесвіт.
Нехай і в Тебе — і в нас усіх — буде завжди і той маленький «застуджений соловейко», і та «душа тисячоліть».
Пам’ятаю, як ми з Тобою, коли я була зовсім мала, махали жмутом петрушки і кричали: «Форца Італія! Форца Україна!». У мене багато «Форца» від моєї Мами Ліночки!
Бажаю Тобі міцного здоров’я, сила якого дорівнювала б моїй любові до Тебе. І ще — вогненної творчості, бо Ти в нас за гороскопом — Вогненний Кінь!
Цілую Тебе ніжно. І хочу підписатися, як тоді, коли я була маленька:
Твоя дорога Славочка...
Немає коментарів:
Дописати коментар