Володимир Панченко про творчість Ліни Костенко

Володимир ПАНЧЕНКО, професор Києво-Могилянської академії:

— У блокнотах Євгена Маланюка, які щойно вийшли друком (див.: Маланюк Є. Нотатники (1936—1938). — К., «Темпора», 2008) є кілька записів про вірші Ліни Костенко. Особливо цікава нотатка від 20 вересня 1966 року: «Навіть у Драча є нотки рабства, чи підоснови. Навіть у інших. Навіть у Рильського. Навіть у Хвильового! Симоненко — це «лютий крик прозрілого раба». А Ліна народжена війною, як Зеров, Нарбут, Яновський, Антоненко, Бажан, Підмогильний. І тут є наша ціль: ДУХОВНА СУВЕРЕННІСТЬ.
Україна в серцях і в мозку. І цього Ліні не вибачають». Маланюк, судячи з усього, знав про драматичну історію збірки Ліни Костенко 1963 року «Зоряний інтеграл», до тиражування якої справа не дійшла — збірку «розсипали». З цього факту він робив логічний висновок про конфлікт поетеси з режимом. І пояснював його, як бачимо, «духовною суверенністю» поетеси, відсутністю рабської крові в її творчому організмі, а також глибинною українськістю її поезії.

Уже тоді, далекого 66-го, Євген Маланюк поставив Ліну Костенко в той ряд, який для нього був найвищим. Кожне з імен — український «знак якості» в літературі. Навіть з усіма поправками на драматичні «зигзаги», які були в творчій долі Ю.Яновського, М.Бажана чи М.Рильського. Все одно: за кожним із тих, кого згадано, Маланюк визнавав великий талант. До того ж, він добре розумів, що УКРАЇНСЬКЕ, ЯКЩО ВОНО ТАЛАНОВИТЕ, НЕБЕЗПЕЧНЕ ДЛЯ РЕЖИМУ. Небезпечне, бо укріплює ту саму «духовну суверенність» в інших. Бо робить національну культуру серйозним конкурентом культури імперської. Бо кидає виклик зверхнім і посоромлює примітивних...

Суворий судія, яким є час, напевно, вноситиме корективи в теперішні оцінки, але, думаю, що й він не зможе вкрити іржею добрий том лірики поетеси та її роман у віршах «Маруся Чурай». І в поемах «Скіфська одіссея», «Дума про братів неазовських», «Сад нетанучих скульптур» також є «те, що не вмирає». Як на мене, ці історіософські твори Ліни Костенко й досі залишаються «недопрочитаними». В них оживає історія — переважно українська, хоча не тільки. Головне джерело «Скіфської одіссеї» — історія Геродота; схожий на притчу «Сад нетанучих скульптур» переселяє нас в італійське середньовіччя, — проте обидва твори — теж про Україну. (Мимоволі згадується епізод, коли О.Блока, який читав свої «пейзажні» вірші, попросили прочитати нарешті щось «про Росію». «У меня все о России», — відповів поет. Те ж саме — з Ліною Костенко: у неї ВСЕ — «про Україну».)

Втім, наголовніше все-таки не «ПРО», а «ЯК». І тут варто зняти капелюха перед прозірливістю Євгена Маланюка, який залишав для Ліни Костенко високий ряд уже понад сорок років тому, розуміючи, напевно ж, що в кожного поета трапляються й такі речі, яким не судилося перетривати свій час.

А їй тепер дорікають за «радянськість» (хай не «ідейну», а «чуттєву»). Зізнаюся, я був дуже здивований, коли на сторінках книжки Оксани Забужко «Notre dame d’Ukraine» зустрівся з цілком упередженим поглядом на поезію Ліни Костенко. Нікому не дано бути поза критикою — це так. Давно відомо й те, що «діти» в літературі завжди дуже суворі у своєму ставленні до «батьків» (вони більше шанують «дідів», які не «заважають» їх самоствердженню!). І все ж, раціональних пояснень агресивності Оксани Забужко мені бракує. І навіть не так тоді, коли вона висловлює претензії до тих чи тих творів (наприклад, щодо поеми «Берестечко», в якій Богдан виглядає як «відверто пародійний» герой), як тоді, коли доходить до нервово-«бабських» (перепрошую!) узагальнень, що літератури вже й не зовсім стосуються. Наприклад, ось таких: «Кому б же то повернувся язик бодай подумки назвати Лесю Українку «молодицею», «бабою» чи навіть «тіткою»?! А от Марка Вовчка чи Ліну Костенко — скільки завгодно!» Дивне, химерне протиставлення, аргументація якого тримається невідомо на чому!

Так само невідомо, що дало підстави О.Забужко для висновку про те, що «нативістична» (це погано? — В.П. ) Ліна Костенко «ідеально відповідає всім стереотипам матріарха «селянської нації», які асоціюються з «портретною галереєю «нативістичних» Марусь — Горпин — Катерин». Хоча яка вже там «селянськість» у тій таки «Марусі Чурай», що кваліфікується Оксаною Забужко як «знаковий для радянської доби роман»! У цьому творі якраз і присутній той духовний аристократизм, який приваблює О.Забужко у Лесі Українки.

Дивно й те, що вона жодним словом не згадала вартісне дослідження Ліни Костенко, Лесі Українці ж присвячене: «Поет, що ішов сходами гігантів» (див.: Українка Леся. Драматичні твори. — К., 1989. — СС.5-58). Тут уже можна говорити про наукову некоректність О.Забужко, тим паче, що в її монографії вулкани полемічної енергії витрачено на «горобців» (чи варто було з таким запалом «стріляти», наприклад, по старому підручнику П.Хропка для 10 класу чи хоч би й по промовах О.Гончара, який і не претендував на статус «лесезнавця», — і при цьому цілком проігнорувати ту ж таки працю Ліни Костенко, в якій драматургія Лесі Українки інтерпретована багато в чому по-новаторськи).

Може, це видання драм Лесі Українки з передмовою Ліни Костенко «потонуло» в суспільних вировиськах на рубежі 80—90-х років, залишившись для багатьох непоміченим? Можливо. Жаль, що Ліна Костенко не видає і не перевидає своїх творів (поема «Берестечко» — твір про подолану поразку — з’явилася ще 1999 року). Для багатьох, і для мене в тім числі, її мовчанка є загадкою. Я розумію, про що вона мовчить: про те, що написано в її неоприлюднених творах. Тільки чому вони залишаються в шухляді?! У творчій біографії Ліни Костенко вже була велика пауза (1963—1977 рр.), але та пауза була зрозумілою, оскільки мала вона зовнішні причини. Те мовчання було промовистим. Нинішнє ж мовчання промовистим не є, і мати воно може хіба що причини внутрішні. Які?

Не знаю. Це загадка самої Ліни Костенко.